Я полечу від вас…

 Я полечу від вас…

З таких рядків починалась моя проза у 15 років, тоді я гордо підписувалась в інтернеті як 4jka, всі глузували, але потім я пояснювала, що то чайка, а не «чіка» чи щось там ще. Всі ми в 15 років хотіли полетіти. Хтось покинути рідне гніздечко, хтось на крилах юнацької любові, я не була виключенням. Завжди я відчувала себе так, наче мене не повинно тут бути, наче я десь не там, шукала себе, у дитинстві хотіла стати винахідником, потім юристом, потім уявляла як працюю у цирку, займаюсь файєр-шоу, а в 9 років казала, що моя мрія – грати на скрипці в електричках. В школі де тільки не була: скрипка, піаніно, церковний хор (прости Боже), клуб юного натураліста, театр, танці і навіть (несподівано) секція бухгалтерії (таке є, уявляєте). Але все це було не те. Моя матір завжди казала, що з моєю фантазію треба бути або письменником, або режисером, я довго пручалась (на те ж підлітки і підлітки), але все ж таки погодилась і пішла навчатися на режисуру. У нас був один викладач, він казав, що режисер – це професія досить «зріла», тому йому не подобалось, що на неї йдуть діти після школи, зрештую, він мав рацію, хоча це не означає, що всі підлітки недолугі, просто кут сприйняття змінюється з віком. Тому моє навчання пройшло як в усіх: мінімум знань, максимум відриву, але з віком я все ж таки зрозуміла, що сфера кіно – то прямо моє. Є люди, яким дуже складно придумати щось нове, відверто кажучи, мені складно НЕ придумувати, тому чудово, коли ти свою фантазію спрямовуєш у творчість. Так, зараз я вчитель в школі, викладаю драматургію, але там, насправді, свободи більше ніж на телебаченні. Колись у дитинстві я хотіла полетіти від цього звичного життя, війна, звісно, спустила мене на землю, та дала зрозуміти, що я люблю все, що мене оточує. Так, можливо є речі, які влаштовують не на сто відсотків, але ти можеш все виправити, поки ти живеш – і це головне.